|
Грімр, вікінг, став дуже старим. У колишні роки він був кращим вождем, і про нього знали навіть в далеких країнах. Але тепер вікінг не виходить уже в море на своєму швидкохідному драконі. Вже десять років не виймав він свого меча. На стіні висить довгий щит, шкірою оббитий, і орлині крила на шоломі покриті павутиною і сирим пилом. Грімр був знатним чоловіком. Вдень на високому ганку сидить вікінг, творить правду і суд і мудрим оком дивиться на людські сварки. А близько до ночі справляє вікінг дружнє свято. На дубових столах стоїть гарне убранство. Парують страви з гусаків, оленів, лебедів та іншого різного їства. Грімр довгий темний час проводить з друзями. Прийшли до нього різні друзі. Прийшов з Ведмежої Долини Олав Хакі з двома синами. Прийшов Гарольд із роду Мінгів від Мису Каменів. Прийшов Эйрік, якого за руде волосся називають Червоним. Прийшло багато хоробрих людей і бенкетували в домі вікінга. Грімр налив у ківш меду і подав його, щоб усі пили і кожен висловив би свою кращу волю. Усі говорили різне. Багаті бажали почестей. Бідним хотілося бути багатими. Ті, хто були більш безглуздими, просили життя спочатку, а мудрі заглядали за рубіж смерті. Молоді хотіли відрізнитися в бою – їм було страшно, що життя пройде в тиші без перемоги. Грімр узяв ківш останній, як і личить хазяїну, і хотів говорити, але замислився і довго дивився вниз, а волосся білою шапкою лягло на його чоло. Потім вікінг сказав: – Мені хочеться мати друга, хоча б одного вірного друга! Тоді заворушилися навкруги Грімра його гості так, що заскрипіли столи, усі стали безперебійно говорити: – Грімр, – так говорив Олав, котрий прийшов з Ведмежої Долини, – хіба я не був тобі другом? Коли ти поспішав врятувати життя твоє у вигнанні, хто перший тобі протягнув руку і просив короля повернути тебе? Згадай про друга! З другого боку старався заглянути в очі Грімра вікінг Гарольд і говорив, аж рукою погрожував… – Гей, слухай, Грімр! Коли вороги спалили садибу твою і винесли казну твою, у кого в той час жив ти? Хто з тобою будував новий дім для тебе? Згадай про друга! Поруч, як ворон, каркав дуже старий Эйрік, за прізвиськом Червоний: – Грімр! У битві біля Півнощної Гори хто тримав щит над тобою? Хто замість тебе прийняв удар? Згадай про друга! – Грімр! Хто врятував від ворогів дружину твою? Згадай про друга! – Послухай, Грімр! Хто після нещасного бою біля Тюленячої затоки перший прийшов до тебе? Згадай про друга! – Грімр! Хто не повірив, коли вороги тебе обмовили? Згадай! Згадай! – Грімр, ти сказав нерозумне слово! Ти, вже сивий і старий, багато бачив у житті! Гірко чути, як забув ти про друзів, вірних тобі навіть за часів твого горя і нещасть. Грімр тоді встав і так почав: – Хочу я сказати вам. Пам'ятаю я усе, що ви зробили для мене; у цьому свідками називаю богів. Я люблю вас, але тепер згадалася мені одна моя дуже прадавня дума, і я сказав неможливе слово. Ви – товариші мої, ви – друзі в нещастях моїх, і за це я дякую вам. Але скажу правду: у щасті не було у мене друзів. Не було їх і, взагалі, їх на землі не буває. Я був дуже рідко щасливим; навіть неважко згадати, при яких ділах. Був я щасливий після битв із датчанами, коли біля Лебединого мису ми потопили сто датських човнів. Голосно сурмили роги; усі мої дружинники заспівали священну пісню і понесли мене на щиті. Я був щасливий. І мені говорили усі приємні слова, але серця друзів мовчали. У мене не було друзів у щасті. Був я щасливим, коли король покликав мене на полювання. Я убив дванадцять ведмедів і врятував короля, коли лось хотів буцати його. Тоді король поцілував мене і назвав мене кращим мужем. Усі мені говорили приємне, але не було приємно на серці друзів. Я не знаю у щасті друзів. Інгерду, дочку Мінга, усі називали найкращою дівою. Через неї бували поєдинки, і від них померло чимало людей. А я дружиною привів її у дім мій. Мене величали, і мені було добре, але слова друзів йшли не від серця. Не вірю, що є в щасті друзі. У Гулі на віче Один послав мені корисне слово. Я мовив це слово народу, і мене вважали спасителем, але і тут мовчали серця моїх друзів. При щасті ніколи не буває друзів. Я не пам'ятаю матері, а дружина моя жила недовго. Не знаю, чи були вони такими друзями. Одного разу мені довелося побачити таке. Жінка годувала бліду і бідну дитину, а поруч сиділа інша – здорова, і їй також хотілося їсти. Я запитав жінку, чому вона не звертає уваги на здорову дитину, яка була до того ж і пригожа. Жінка мені відповіла: «Я люблю обох, але ця хвора і нещасна». Коли нещастя буває, я, убогий, тримаюся за друзів. Але при щасті я стою один, неначе на високій горі. Людина під час щастя стоїть дуже високо, а наші серця відкриті тільки вниз. У моєму нещасті ви, товариші, жили для себе. Ще скажу я, що мої слова були неможливими, і в щасті немає друга, інакше він не буде людиною. Усі знайшли слова вікінга Грімра дивними, і багато хто йому не повірив. 1899 |
